Каменярі
Я бачив дивний сон. Немов передо мною
Безмірна, та пуста і дика площина,
І я, прикований ланцем залізним, сто́ю
Під височенною гранітною скалою,
А далі тисячі таких самих, як я.
У кождого чоло життя і жаль порили,
І в оці кождого горить любові жар,
І руки в кождого ланці, мов гадь, обвили,
І плечі кождого додолу ся схилили,
Бо давить всіх один страшний якийсь тягар.
У кождого в руках тяжкий залізний молот,
І голос сильний нам згори, як грім, гримить:
«Лупайте сю скалу! Нехай ні жар, ні холод
Не спинить вас! Зносіть і труд, і спрагу, й голод,
Бо вам призначено скалу сесю розбить».
І всі ми, як один, підняли вго́ру руки,
І тисяч молотів о камінь загуло,
І в тисячні боки розприскалися штуки
Та відривки скали: ми з силою розпуки
Раз по раз гримали о кам'яне чоло.
Мов водопаду рев, мов битви гук кривавий,
Так наші молоти гриміли раз у раз;
І п'ядь за п'ядею ми місця здобували:
Хоч не одного там калічили ті скали,
Ми далі йшли, ніщо не спинювало нас.
І кождий з нас те знав, що слави нам не буде,
Ні пам'яті в людей за сей кривавий труд,
Що аж тоді підуть по сій дорозі люди,
Як ми проб'єм її та вирівняєм всюди,
Як наші кості тут під нею зогниють.
Та слави людської зовсім ми не бажали,
Бо не герої ми і не богатирі.
Ні, ми невольники, хоч добровільно взяли
На себе пута. Ми рабами волі стали:
На шляху поступу ми лиш каменярі.
І всі ми вірили, що своїми руками
Розіб'ємо скалу, роздробимо граніт,
Що кров'ю власною і власними кістками
Твердий змуруємо гостинець і за нами
Прийде нове життя, добро нове у світ.
І знали ми, що там далеко десь у світі,
Який ми кинули для праці, поту й пут,
За нами сльози ллють мами, жінки і діти,
Що други й недруги, гнівнії та сердиті,
І нас, і намір наш, і діло те кленуть.
Ми знали се, і в нас не раз душа боліла,
І серце рвалося, і груди жаль стискав;
Та сльози, ані жаль, ні біль пекучий тіла,
Ані прокляття нас не відтягли від діла,
І молота ніхто із рук не випускав.
Отак ми всі йдемо, в одну громаду скуті
Святою думкою, а молоти в руках.
Нехай прокляті ми і світом позабуті!
Ми ломимо скалу, рівняєм правді путі,
І щастя всіх прийде по наших аж кістках.
[1878]
https://fbcdn-sphotos-f-a.akamaihd.net/hphotos-ak-frc1/1004909_633505930017415_1935556723_n.jpg
Я бачив дивний сон. Немов передо мною
Безмірна, та пуста і дика площина,
І я, прикований ланцем залізним, сто́ю
Під височенною гранітною скалою,
А далі тисячі таких самих, як я.
У кождого чоло життя і жаль порили,
І в оці кождого горить любові жар,
І руки в кождого ланці, мов гадь, обвили,
І плечі кождого додолу ся схилили,
Бо давить всіх один страшний якийсь тягар.
У кождого в руках тяжкий залізний молот,
І голос сильний нам згори, як грім, гримить:
«Лупайте сю скалу! Нехай ні жар, ні холод
Не спинить вас! Зносіть і труд, і спрагу, й голод,
Бо вам призначено скалу сесю розбить».
І всі ми, як один, підняли вго́ру руки,
І тисяч молотів о камінь загуло,
І в тисячні боки розприскалися штуки
Та відривки скали: ми з силою розпуки
Раз по раз гримали о кам'яне чоло.
Мов водопаду рев, мов битви гук кривавий,
Так наші молоти гриміли раз у раз;
І п'ядь за п'ядею ми місця здобували:
Хоч не одного там калічили ті скали,
Ми далі йшли, ніщо не спинювало нас.
І кождий з нас те знав, що слави нам не буде,
Ні пам'яті в людей за сей кривавий труд,
Що аж тоді підуть по сій дорозі люди,
Як ми проб'єм її та вирівняєм всюди,
Як наші кості тут під нею зогниють.
Та слави людської зовсім ми не бажали,
Бо не герої ми і не богатирі.
Ні, ми невольники, хоч добровільно взяли
На себе пута. Ми рабами волі стали:
На шляху поступу ми лиш каменярі.
І всі ми вірили, що своїми руками
Розіб'ємо скалу, роздробимо граніт,
Що кров'ю власною і власними кістками
Твердий змуруємо гостинець і за нами
Прийде нове життя, добро нове у світ.
І знали ми, що там далеко десь у світі,
Який ми кинули для праці, поту й пут,
За нами сльози ллють мами, жінки і діти,
Що други й недруги, гнівнії та сердиті,
І нас, і намір наш, і діло те кленуть.
Ми знали се, і в нас не раз душа боліла,
І серце рвалося, і груди жаль стискав;
Та сльози, ані жаль, ні біль пекучий тіла,
Ані прокляття нас не відтягли від діла,
І молота ніхто із рук не випускав.
Отак ми всі йдемо, в одну громаду скуті
Святою думкою, а молоти в руках.
Нехай прокляті ми і світом позабуті!
Ми ломимо скалу, рівняєм правді путі,
І щастя всіх прийде по наших аж кістках.
[1878]
https://fbcdn-sphotos-f-a.akamaihd.net/hphotos-ak-frc1/1004909_633505930017415_1935556723_n.jpg
каменщики
Я видел странный сон. Словно передо мной
Безмерна, и пустая и дикая плоскость,
И я, прикованный звене железным, стою
Во высоченной гранитной скалой,
А дальше тысячи таких же, как я.
В кождого лоб жизни и сожаление порыли,
И в эти кождого горит любви жар,
И руки в кождого звене, как гадь, обвили,
И плечи кождого вниз ся склонили,
Потому давит всех один страшный какой-то груз.
В кождого в руках тяжелый железный молот,
И голос сильный нам сверху, как гром, гремит:
«Лупайте сю скалу! Пусть ни жар, ни холод
Не остановит вас! Износ и труд, и жажду, и голод,
Потому вам назначено скалу сесю разбить ».
И все мы, как один, подняли вверх руки,
И тысяч молотов в камень прошло,
И в тысячные стороны розприскалися штуки
И отрывки скалы: мы с силой отчаяния
Раз за разом кричали в каменный лоб.
Как водопада рев, как битвы гул кровавый,
Так наши молоты гремели то и дело;
И пядь за пяди мы места получали:
Хотя не одного там калечили те скалы,
Мы дальше шли, ничто не останавливала нас.
И кождий из нас то знал, что славы нам не будет,
Ни памяти у людей по сей кровавый труд,
Что только тогда пойдут по сей дороге люди,
Как мы пробьет ее и выровняйте везде,
Как наши кости здесь под ней сгниют.
И славы человеческой совсем мы не хотели,
Потому что герои мы и не богатыри.
Нет, мы невольники, хоть добровольно взяли
На себя путы. Мы рабами воли стали:
На пути продвижения мы лишь каменщики.
И все мы верили, что своими руками
Разобьем скалу, рознице гранит,
Что кровью собственной и собственными костями
Твердый постройте гостинец и за нами
Придет новая жизнь, добро новое в мир.
И знали мы, что там где-то далеко в мире,
Который мы бросили для работы, пота и пут,
За нами слезы льют мамы, женщины и дети,
Что други и недруги, гнивнии и сердитые,
И нас, и намерен наш, и дело то проклинают.
Мы знали это, и у нас не раз душа болела,
И сердце рвалось, и грудь сожалению сжимал;
И слезы, ни сожалению, ни боль жгучая тела,
Ни проклятие нас не оттащили от дела,
И молота никто из рук не выпускал.
Так мы все идем, в одну общину скованные
Святой мнением, а молоты в руках.
Пусть проклятые мы и миром позабыты!
Мы ломим скалу, равняет правде пути,
И счастье всех придет по нашим вплоть костях.
[1878]
https://fbcdn-sphotos-f-a.akamaihd.net/hphotos-ak-frc1/1004909_633505930017415_1935556723_n.jpg
Я видел странный сон. Словно передо мной
Безмерна, и пустая и дикая плоскость,
И я, прикованный звене железным, стою
Во высоченной гранитной скалой,
А дальше тысячи таких же, как я.
В кождого лоб жизни и сожаление порыли,
И в эти кождого горит любви жар,
И руки в кождого звене, как гадь, обвили,
И плечи кождого вниз ся склонили,
Потому давит всех один страшный какой-то груз.
В кождого в руках тяжелый железный молот,
И голос сильный нам сверху, как гром, гремит:
«Лупайте сю скалу! Пусть ни жар, ни холод
Не остановит вас! Износ и труд, и жажду, и голод,
Потому вам назначено скалу сесю разбить ».
И все мы, как один, подняли вверх руки,
И тысяч молотов в камень прошло,
И в тысячные стороны розприскалися штуки
И отрывки скалы: мы с силой отчаяния
Раз за разом кричали в каменный лоб.
Как водопада рев, как битвы гул кровавый,
Так наши молоты гремели то и дело;
И пядь за пяди мы места получали:
Хотя не одного там калечили те скалы,
Мы дальше шли, ничто не останавливала нас.
И кождий из нас то знал, что славы нам не будет,
Ни памяти у людей по сей кровавый труд,
Что только тогда пойдут по сей дороге люди,
Как мы пробьет ее и выровняйте везде,
Как наши кости здесь под ней сгниют.
И славы человеческой совсем мы не хотели,
Потому что герои мы и не богатыри.
Нет, мы невольники, хоть добровольно взяли
На себя путы. Мы рабами воли стали:
На пути продвижения мы лишь каменщики.
И все мы верили, что своими руками
Разобьем скалу, рознице гранит,
Что кровью собственной и собственными костями
Твердый постройте гостинец и за нами
Придет новая жизнь, добро новое в мир.
И знали мы, что там где-то далеко в мире,
Который мы бросили для работы, пота и пут,
За нами слезы льют мамы, женщины и дети,
Что други и недруги, гнивнии и сердитые,
И нас, и намерен наш, и дело то проклинают.
Мы знали это, и у нас не раз душа болела,
И сердце рвалось, и грудь сожалению сжимал;
И слезы, ни сожалению, ни боль жгучая тела,
Ни проклятие нас не оттащили от дела,
И молота никто из рук не выпускал.
Так мы все идем, в одну общину скованные
Святой мнением, а молоты в руках.
Пусть проклятые мы и миром позабыты!
Мы ломим скалу, равняет правде пути,
И счастье всех придет по нашим вплоть костях.
[1878]
https://fbcdn-sphotos-f-a.akamaihd.net/hphotos-ak-frc1/1004909_633505930017415_1935556723_n.jpg
У записи 4 лайков,
0 репостов.
0 репостов.
Эту запись оставил(а) на своей стене Михаил Лапидус
